Минає рік з дати загибелі нашого захисника Олександра Геннадійовича Зікунова, солдата, розвідника-помічника гранатометника розвідувальної групи СП роти загону СП, з позивним «Завуч».
Народився 11 вересня 1994 року в місті Середина-Буда Сумської області. Він був єдиною дитиною у сім’ї. Коли батьки розлучилися, Саша часто навідував батька Геннадія та бабусю Антоніну в селі Лукашенково. Завжди допомагав рідним, не цурався роботи: ще з дитинства був тим, хто ніколи не сидів без діла. Лагідний, добрий, щирий, завжди з усмішкою – саме таким його пам’ятають односельці.
Закінчив Середино-Будську загальноосвітню школу, згодом – Знобновгородське технічне училище, а потім Конотопський індустріально-педагогічний коледж. За фахом він був учителем, тому й отримав згодом у війську позивний «Завуч» – завжди готовий підказати, навчити, допомогти.
У цивільному житті Олександр був людиною, яка не цуралася жодної роботи. Працював вантажником, на будівництві, на лісопильні. Все робив із посмішкою, навіть якщо було важко. У 2019 році він став батьком – народилася донечка Єва. Вона й досі дивиться на світ тими ж очима, що й тато. Шлюб не зберігся, але любов до дитини залишилася назавжди.
Після розлучення Саша переїхав до Києва. Саме там у 2023 році він зустрів Катерину – дівчину з Вінниччини, яка працювала у столичному супермаркеті. Їхні розмови швидко переросли у щире кохання. Олександр запропонував їй разом будувати життя, і дівчина погодилась. Катя вже мала двох хлопчиків, але Саша прийняв і їх, бо мав у серці так багато доброти, що вистачало всім. «Він був для мене зразком справжнього чоловіка, моєю опорою і натхненням», – згадує Катерина.
Їхнє життя було сповнене любові, тепла і маленьких сюрпризів від Сашка. Але доля приготувала інше випробування.
Березневого вечора 2024 року, повертаючись з роботи, Олександр отримав повістку. Він міг уникнути служби, але сказав дружині:
«Хто ж тебе і діточок захистить від цих орків? У такий час не можна відсиджуватися. Ми повинні боронити своїх дітей, коханих, матерів».
Не вагаючись, пройшов медичну комісію та вирушив на навчання. У Дніпропетровській області він швидко опанував новітнє озброєння, навички ведення бою. Після навчального центру його направлили у 71-у єгерську десантно-штурмову бригаду. Там і отримав свій позивний – «Завуч», за його мудрість і терпіння, за вміння навчити й підказати.
У серпні 2024 року Саша взяв коротку відпустку. Для Катерини ці дні були справжнім святом: «Ми намагалися бути разом кожну хвилинку. Він наче відчував щось… бо тоді зробив мені пропозицію».
30 серпня вони офіційно зареєстрували шлюб. Це були кілька днів щастя, які стали останніми мирними у їхньому спільному житті.
9 вересня Олександр повернувся до побратимів. А 11 вересня – у свій 31-й день народження – разом із товаришем Володимиром вирушив на бойове завдання біля населеного пункту Вовчанські Хутори Харківської області. Того ж дня від мінометного обстрілу він загинув.
Місяць його рідні та дружина жили надією, що Саша у полоні чи поранений. Але 14 жовтня 2024 року стало відомо страшну правду: тіла Олександра і Володимира знайшли разом, пліч-о-пліч – такими, як вони й були в житті.
19 жовтня Героя привезли у село Митки Вінницької області, де 20 жовтня його провели в останню дорогу.
За час служби був нагороджений медаллю «Учасника бойових дій», отримав статус ветерана війни та орден «За мужність» ІІІ ступеня.
«Він був моїм коханням, моєю опорою, моїм героєм. Ми мріяли разом збудувати будинок, об’їхати всю Україну, просто насолоджуватися життям… Але тепер він у небі. І там теж з посмішкою», – говорить його дружина Катерина.
Олександр Зікунов назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів, побратимів – світлим, щирим, усміхненим чоловіком.
Герой, який у день свого народження віддав життя за Україну.
Вічна пам’ять та слава Герою!
Завантажується ...
